Нещодавно, через Еллу Ламах, до нас звернулись вдови колумбійських військових, які загинули виконуючи завдання на Курському напрямку, воюючи за Україну.
Ці жінки довгий час не могли отримати офіційного сповіщення про те, що їхні чоловіки зникли без вісти (всі воїни, чиї тіла не знайдені, вважаються зниклими без вісти, навіть якщо точно відомо про їхню смерть).
Без цих документів вдови не могли у себе на батьківщині оформити пенсію для себе і дітей, а також отримати виплати від України, які мають надаватися всім родинам загиблих воїнів.
В нашому Міністерстві оборони лише один чоловік займається питаннями родин іноземних військових в українській армії. І звісно, у нього немає ні часу, ні можливості вирішувати всі проблеми, адже таких солдатів в нашій армії дуже багато, і лише колумбійців з них загинуло вже не одна сотня .
Жінки приїздять в Україну, влізаючи в страшні борги та кредити (кожна витрачає мінімум 2500-3000 доларів на цю поїздку), і тут вони не мають, куди звернутися, де отримати допомогу, підтримку, інформацію, крім цього одного-єдиного чоловіка при Міноборони, який не може розірватися і приділити достатньо уваги кожній. Ускладнює ситуацію те, що ніхто з колумбійців не розмовляє ніякими мовами, крім іспанської, а перекладача їм не надають. Деякі жінки чекають на видачу тіла (чи кремованих решток) місяцями, вимушені орендувати житло в Києві, оплачувати проживання та все найнеобхідніше, інколи стаючи жертвами шахраїв через стрес та незнання мови. Ішні тижнями чекають письмових відповідей з різних інстанцій, які по телефону можна було б отримати за кілька хвилин. І кожна стикається з масою бюрократичних складностей, які для іноземки майже невирішувані.
Цього тижня ми разом з Еллою Ламах допомогли кільком жінкам отримати потрібні папери, обдзвонивши всі київські ТЦК та СП, МОУ, Нацполіцію, націнформбюро, соціальні служби, купу довідкових колцентрів та безпосередньо самі бригади (звісно, всюди перенаправляли в іншу інстанцію, намагаючись скоріше здихатись).
Є багато вдів з Колумбії та інших країн, які мають подібні та ще складніші проблеми, і вони самотні, безпорадні в Україні. Їхні чоловіки билися пліч-о-пліч з нашими хлопцями, боронячи нас від ворога, і родини всіх загиблих на війні повинні мати рівні права і можливості, тож треба привертати до цього питання увагу влади і залучати різні організації.
Зі свого боку ми готові й надалі надавати родинам загиблих за Україну воїнів всю посильну допомогу, але наші ресурси обмежені, тому потрібен розголос та співпраця інших небайдужих людей