Головна > Правова допомога > Відповідальність за розголошення лікарської таємниці: що треба знати лікарю і пацієнту

Відповідальність за розголошення лікарської таємниці: що треба знати лікарю і пацієнту

Варто наголосити, що згідно зі статтею 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці» Кримінального кодексу (КК) , умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних чи службових обов’язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

Розголошення лікарської таємниці виражається в незаконному повідомленні іншій особі (особам) цієї інформації. Вона може передаватися в розмові, у тому числі телефонній, у листах, доповідях, виступах, лекціях, по телебаченню, радіо або в пе­ріодичній пресі. Розголошення може відбуватися і при наданні можливості стороннім особам ознайомитися з лікарською таємницею.

Тяжкими наслідками можуть визнаватися: самогубство або спричинення собі тяжких чи середньої тяжкості тілес­них ушкоджень, психічна хвороба тощо.

Між тяжкими наслідками і розголошенням медичної таємниці має бути встановлений причинний зв’язок (це об’єктивно існуючий зв’язок між діяннями і наслідками).

Особа усвідомлює, що інформація, яку вона розголошує, є лікарською таємницею, і вона не має права її роз­голошувати, розуміє протиправність свого діяння і бажає або свідомо допускає її розголошення. Якщо особа в розмові повідомляє іншій особі лікарську таємницю, то вона це робить з прямим умислом. Якщо ж два лікарі в розмові між собою обговорю­ють відомості, які становлять лікарську таємницю, у присутності сторонніх осіб, яким цю інформацію не можна передавати (на вулиці, у громадському транспорті тощо), то вони розголошують лікарську таємницю з непрямим умислом.

Цей злочин слід відрізняти від розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (стаття 132 КК). Стаття є спеціальною нормою стосов­но статті 145 КК, у якій говориться про широке коло питань, що можуть бути лікарською таємницею. У статті 132 КК зазначається лише про зараження синдромом набутого імунодефіциту (СНІДом) або іншою невиліковною інфекційною хворобою, а саме стаття 132 «Розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби».

Розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на СНІД та його результатів, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням службових або професійних обов’язків, карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Звертаючись до лікаря, пацієнт бажає дотримання медичним працівником конфіденційності інформації про дані, які стали відомі в результаті надання медичної допомоги. Пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта, стаття 39-1 «Право на таємницю про стан здоров’я» (Основи).

Відповідно до статті 286 «Право на таємницю про стан здоров’я» статті 286 Цивільного кодексу (ЦК) України:

  • Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.
  • Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
  • Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел.
  • Фізична особа може бути зобов’язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

«Право на інформацію про стан свого здоров’я», стаття 285 (ЦК України):

  • Повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров’я.
  • Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на інформацію про стан здоров’я дитини або підопічного.
  • Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
  • У разі смерті фізичної особи члени її сім’ї або інші фізичні особи, уповноважені ними, мають право бути присутніми при дослідженні причин її смерті та ознайомитися із висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих виснов­ків до суду.

«Обов’язок надання медичної інформації», стаття 39 (Основи):

  • Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я.
  • Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров’я дитини або підопічного.
  • Медичний працівник зобов’язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров’я.
  • Якщо інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров’я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
  • У разі смерті пацієнта члени його сім’ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих виснов­ків до суду.

«Взаємна обізнаність наречених про стан здоров’я», частина четверта статті 30 Сімейного кодексу України:

  • Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим.

Коли лікар має право розголошувати лікарську таємницю?

Законодавчо встановлені випадки, що надають лікареві право розголошувати інформацію про пацієнта без його згоди чи згоди його законного представника, а саме:

  • У випадках, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу» , медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв’язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов’язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у закладі з надання психіатричної допомоги чи про перебування у закладі соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, або спеціальному навчальному закладі, а також інші відомості про стан психічного здоров’я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених частинами третьою, четвертою та п’ятою цієї статті.

Право на одержання і використання конфіденційних відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги має сама особа чи її законний представник.

За усвідомленою письмовою згодою особи або її законного представника відомості про стан психічного здоров’я цієї особи та надання їй психіатричної допомоги можуть передаватися іншим особам лише в інтересах особи, яка страждає на психічний розлад, для проведення обстеження та лікування чи захисту її прав і законних інтересів, для здійснення наукових досліджень, публікацій у науковій літературі, використання у навчальному процесі.

Допускається передача відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги без згоди особи або без згоди її законного представника для:

  • організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги;
  • провадження досудового розслідування, складання досудової доповіді щодо обвинувачених або судового розгляду за письмовим запитом слідчого, прокурора, суду та представника уповноваженого органу з питань пробації.

У листку непрацездатності, що видається особі, яка страждає на психічний розлад, діагноз психічного розладу вписується за згодою цієї особи, а у разі її незгоди — лише причина непрацездатності (захворювання, травма або інша причина).

Забороняється без письмової згоди особи або без письмової згоди її законного представника та лікаря-психіатра, який надає психіатричну допомогу, публічно демонструвати особу, яка страждає на психічний розлад, фотографувати її чи робити кінозйомку, відеозапис, звукозапис та прослуховувати співбесіди особи з медичними працівниками чи іншими фахівцями при наданні їй психіатричної допомоги.

Забороняється вимагати відомості про стан психічного здоров’я особи та про надання їй психіатричної допомоги, за винятком випадків, передбачених цим Законом та іншими законами.

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом.

У разі насильства в сім’ї

Відповідно до статті 13 «Повноваження центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги у сфері запобігання та протидії домашньому насильству» Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 р. зазначено, що до повноважень центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги у сфері запобігання та протидії домашньому насильству належать:

  • взаємодія з іншими суб’єктами, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, відповідно до пункту 2 частини п’ятнадцятої статті цього Закону, суб’єкти, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, звітують центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, про результати здійснення повноважень, визначених цим Законом, у порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, який, зокрема, передбачає:

звітування уповноважених підрозділів органів Національної поліції України через центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Гарантії таємниці лікаря

Гарантією збереження лікарської таємниці є те, що лікарі та інші медичні працівники не можуть бути допитані як свідки ні в цивільному, ні в кримінальному процесі щодо відомостей, що становлять лікарську таємницю.

Не можуть бути допитані як свідки: інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди (пункт 5 частини першої статті 70 Цивільного процесуального кодексу України).

Не можуть бути допитані як свідки: медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя особи — про відомості, які становлять лікарську таємницю (пункт 4 частини другої статті 65 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України).

Медичні і фармацевтичні працівники зобов’язані: дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, зберігати лікарську таємницю (стаття 78 Основ).

Коли лікар зобов’язаний надати інформацію про лікарську таємницю

Слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, якщо сторона кримінального провадження, крім обставин, передбачених частиною п’ятою цієї статті, доведе можливість використання як доказів відомостей, що містяться в цих речах і документах, та неможливість іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів.

Слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, якщо сторона кримінального провадження у своєму клопотанні доведе наявність достатніх підстав вважати, що ці речі або документи:

  • перебувають або можуть перебувати у володінні відповідної фізичної або юридичної особи;
  • самі по собі або в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження, у зв’язку з яким подається клопотання, мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні;
  • не становлять собою або не включають речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю (частини п’ята, шоста статті 163 КПК України).

Зокрема, згідно з частиною другою статті 32 та частиною третьою статті 34 Конституції України, які передбачають, що лікарська таємниця може бути розголошена без згоди особи чи її законних представників в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини та в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку, а також з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету и неупередженості правосуддя.

Повідомлення органам досудового розслідування чи суду відомостей, що становлять лікарську таємницю, може здебільшого мати головне значення для правильного вирішення кримінального провадження.

До таких випадків належать:

  • справи про зараження венеричною хворобою (час звернення до лікарів, виявлені статеві зв’язки, діагноз);
  • справи, у яких виникла необхідність вирішити питання про осудність обвинуваченого або психічну здатність свідків і потерпілих давати показання (перебування особи на обліку в психіатричному диспансері, діагноз, відомості про хворого, зафіксовані в історії хвороби);
  • справи про вбивства, тілесні ушкодження, зґвалтування (коли і за яких обставин зверталися потерпілі до лікаря, які тілесні ушкодження і сліди було виявлено тощо) та ін.

Відомості, що становлять лікарську таємницю, можна поділити на два види:

  • медичні;
  • інформація про особисте і сімейне життя хворого, отримана в процесі виконання медичних обов’язків.

Останню групу інформації можна отримати як від самого хворого, так і під час надання медичної допомоги в його помешканні, через що вона й набуває особистісного характеру.

Якщо проведення медичного обстеження, встановлення діагнозу хвороби, стадії її перебігу, прогнозування її розвитку, вибір методів лікування та реабілітації хворого становитимуть основний зміст медичної допомоги і фактично здійснюються самим лікарем, то інформація про особисте життя хворого може бути корисною у його лікуванні. Так, наприклад, особа, яка потрапила до лікарні з ознаками харчового отруєння, зізнається лікарю про те, що вона намагалася покінчити життя самогубством і вжила надмірну дозу снодійного. Така інформація, з одного боку, значно полегшить роботу лікаря, а з іншого — її розголошення може завдати значної шкоди самій особі в подальшому. У наведеному прикладі інформація про спробу самогубства як предмет лікарської таємниці повинна мати абсолютний характер, навіть якщо в подальшому й буде порушено кримінальне провадження за статтею 120 КК України («Доведення до самогубства»). Як свідок, у цьому разі, лікар повинен надати слідчому чи суду інформацію тільки медичного характеру (встановлений діагноз, методи лікування, стан хворого в даний період), але не відомості про спробу самогубства, надані йому самим хворим, якщо тільки ним лікар не буде звільнений від обов’язку зберігати цю таємницю.

Медичний працівник, який володіє лікарською таємницею, може повідомити про неї на вимогу органів досудового розслідування і суду лише за наявності певних юридичних та фактичних підстав.

Юридичними підставами є такі:

  • факт порушення кримінального провадження;
  • протокол складений слідчим, прокурором під час огляду медичної документації, що містить лікарську таємницю (історія хвороби, амбулаторні картки тощо).

Фактичні підстави такі:

  • медичні відомості, яких вимагають, повинні стосуватися предмета доказування у кримінальному провадженні (наприклад, у провадженні про розбій не можна цікавитися інтимними стосунками в родині обвинуваченого);
  • відомості за своїм характером мають бути такими, що їх неповідомлення компетентним органам може поставити під загрозу досягнення цілей кримінального судочинства;
  • відомості про осіб, які не є підозрюваними й обвинуваченими, можна повідомляти лише за наявності небезпеки поширення інфекційного захворювання або при ясно вираженій згоді зацікавленої особи на їх розголос.

Недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування (стаття 222 КПК України):

  • Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
  • Слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв’язку з участю в ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.

Підсумки

Отже, слід констатувати той факт, що законодавство України закріпило велику кількість норм прямої дії, які свідчать, що право пацієнта захищається і у разі його звернення до закладу охорони здоров’я, і ніхто не може розголошувати відомості про стан його здоров’я, крім таких випадків:

  • у разі письмової згоди самого пацієнта;
  • у разі мотивованої вимоги органів дізнання, слідства, прокуратури і суду, санепідслужби;
  • у разі залучення до лікування інших спеціалістів, для яких ця інформація є професійно необхідною.

Особи, які, крім лікаря, користуються правом доступу до медичної інформації, зобов’язані зберігати в таємниці всі отримані про пацієнта відомості і мають бути поінформовані лікарем про відповідальність, пов’язану з її розголошенням.

У процесі наукових досліджень, навчання студентів і підвищення кваліфікації лікарів повинна дотримуватися лікарська таємниця. Демонстрація хворого можлива тільки за згоди його, його батьків або опікунів.

Сергій Вахненко

Джерело

Please follow and like us: